Помер Дмитро Павличко: поет, у якого червоне та чорне перепліталися і у віршах, і у житті

Помер Дмитро Павличко: поет, у якого червоне та чорне перепліталися і у віршах, і у житті

1 година тому

На 94 році життя помер поет Дмитро Павличко. Про це повідомив у фейсбук голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський.

"Сьогодні ввечері помер Дмитро Павличко. Мені щойно про це повідомив Богдан Горинь з посиланням на доньку письменника".

Дмитро Павличко - автор тексту найвідомішої української пісні "Два кольори", перекладач світових сонетів, поет-трибун Незалежності. Червоне й чорне ("червоний - то любов, а чорний - то журба"), радість і смуток перепліталися і у вірші, і в особистій біографії поета.

"Помер тиран, але тюрма іще стоїть"

Віршами Дмитра Павличка означився початок українського шістдесятництва - яскравого, новаторського, протестного, враз розбуялого багатством тонів і барв.

Молоді, талановиті, вони підхоплювали над радянською прірвою тридцятих-сорокових років обірвану нитку культурної спадковості, шукали затоптані корені й паростки.

Його перші спроби одразу помітили, до Спілки письменників прийняли з ініціативи Миколи Бажана, навіть не чекаючи заяви дебютанта.

З тих ранніх поезій, може, найгучнішою була антисталінська "Коли помер кривавий Торквемада…" - прозора й смілива алюзія, нагадування, що "помер тиран, але тюрма іще стоїть".

Павличко вирізнявся серед своїх наддніпрянських ровесників і досвідом, і знаннями.

Він устиг закінчити польську гімназію в Коломиї (якось жартував, що батько віддав його до польської школи, ніби знаючи, як згодиться воно синові в статусі українського посла в Польщі). У Львівському університеті ще застав професорів старого вишколу, а відтак засвоїв класичну літературу.

Майстер сонета, був згодом таки найближчим до традиції київських неокласиків.

А ще на початку шістдесятих пише дитячі вірші - з ними виросли вже кілька поколінь, і кіт Мартин, який "мишей не їсть, а за рибою аж плаче", став улюбленцем багатьох маленьких читачів.

Золоторогий олень із однойменної казки ходить, звичайно ж, тими самими гірськими карпатськими стежками біля Стопчатова, якими мандрував у дитинстві сам поет.

Писалися ці вірші зі спонуки не в останню чергу особистої: першими вдячними слухачками ставали доньки Роксолана та Соломія.

Соломія й любов

Соломія вже й дорослою при нагоді цитувала ті рядки напам'ять, і, звичайно ж, їх любила її дитина.

Соломія Павличко успадкувала літературний дар. Її піонерське дослідження українського модернізму стало відкриттям, ураз зробило академічне літературознавство галуззю, цікавою ширшому загалу - про ту книжку навіть у Верховній Раді депутати сперечалися.

Вони з батьком пристрасно дискутували про Франка й Коцюбинського, Яцкова й Кримського, і доньчин максималізм часто виявлявся для Дмитра Васильовича таки прийнятним.

Йому судилося пережити страшну трагедію, втратити Соломію - вона загинула у 42 роки внаслідок нещасного випадку. І потім у віршах, у спогадах все дошукувався пояснень непоясненному, збирав у разки намистини дорогих споминів…

Збірка інтимної лірики "Таємниця твого обличчя" одразу захопила читачів: ці любовні звіряння знали напам'ять, цитували, вони лунали й зі сцени, і в дружньому молодіжному колі.

Моя любове, ти як Бог, -

Я вже не вірю, що ти є.

У безлічі земних тривог

Згубилося ім'я твоє.

А оте "найдовша з усіх доріг - дорога твого приходу, найбільша з усіх таємниць - таємниця твого обличчя" стало не лише поетовим зізнанням, а й щасливо знайденим глибинним, універсальним образом.

Знамениті "Два кольори"

У шістдесяті трохи відкрилися світи, вдалося побачити країни й континенти. А ще - відкрити цілий материк цензурованої української літератури, діставши змогу прочитати еміграційні видання.

Дмитро Павличко дуже багато перекладає. Серед блискучих зразків у тому доробку - його антологія "Світовий сонет".

Якби Павличко написав лише знамениті "Два кольори", він би одним цим текстом заслужив на місце в історії вітчизняної культури.

Покладений на музику Олександром Білашем, вірш зажив - без перебільшення - всенародної слави.

Червоне й чорне ("червоний - то любов, а чорний - то журба"), радість і смуток перепліталися і у пісні, і в особистій біографії.

Тодішній очільник української влади Петро Шелест радив дописати оптимістичний фінал. Непоступливий автор відмовився, так пісня й пішла у люди в своєму первинному варіанті.

Не бракувало успіхів, визнання, але були й доноси, і переслідування, й цензурні заборони.

Підлітком Дмитро Павличко долучився до діяльності УПА, відбувся тоді нетривалим арештом, проте, зрозуміло, пильні спецслужби ніколи про той епізод не забували.

І все ж поколінню шістдесятників судилося через десятиліття пережити те, що видавалося зовсім неймовірним, - київські мільйонні маніфестації під тими самими жовто-блакитними й червоно-чорними прапорами, які він бачив у дитинстві, які завжди лишалися незмінно дорогими.

Неймовірний здобуток "Всесвіт"

Серед Павличкових шедеврів - написаний 1964 року на смерть Максима Рильського сонетний цикл "Гранослов", наснажений певністю у тому, що великий поет - з нами, бо "його душа у слово перейшла".

Бо "працьовита непокора", попри все, перемагає, утверджує власні цінності, протистоїть злу, бо малі справи можуть мати великі й плідні наслідки.

Цю "працьовиту непокору" можна вважати одним із життєвих принципів поета.

Йдучи на неминучі компроміси з системою, багато в чому приймаючи нав'язані правила гри, він ніколи не зрікався культурницької роботи, волів іти проти течії.

Дмитро Павличко, наражаючися на звинувачення в ідеологічних помилках і збоченнях, видає зі своєю передмовою твори Богдана-Ігоря Антонича.

Характеризуючи пантеїзм і біологізм Антонича, Павличко акцентував у доробку автора "Книги Лева" "Пісню про незнищенність матерії". Тут добре видно саму почасти навіть іронічну стратегію інтерпретатора: цензорам таки нічим було крити, адже матеріалізм вважався священною коровою панівної ідеології…

Неймовірним здобутком Павличкової культурної політики став редагований ним журнал іноземної літератури "Всесвіт".

Він став головним редактором 1971 року, якраз коли набирала обертів поновна русифікація, а 1972-го прокотилася хвиля арештів.

І зумів створити культурне диво.

Світова класика, західні новинки почали приходити до читача не лише через російського посередника. Київ інколи встигав зробити першодрук перекладу раніше, аніж у Москві.

Навколо журналу зібралися блискучі перекладачі. Заборонені, як-от Микола Лукаш чи Григорій Кочур, іноді навіть друкувалися під псевдонімами.

До 1977 року, коли терпець влади таки урвався і довелося шукати іншого провідника політики партії у журналі, який би правильно добирав тексти "прогресивної", тобто прокомуністичної, іноземної літератури, Павличко встиг опублікувати і Гемінгвея, і Камю, і неймовірно популярні якраз тоді романи латиноамериканського магічного реалізму.

А вже поява у "Всесвіті" "Хрещеного батька" Маріо П'юзо перевершила найсміливіші читацькі сподівання. Такого у радянських виданнях доти не було.

Незалежність. Поезія ставала трибуною

Кінець вісімдесятих-початок дев'яностих, коли Дмитро Павличко був одним з ініціаторів створення Народного Руху України, автором і редактором засадничих державних документів, одним із творців української Конституції, - ці роки були для нього щасливими.

Знову, як у шістдесяті, він читав свої вірші перед велелюдними вуличними зібраннями. Поезія ставала трибуною. Вона лунала не лише під час акцій протесту, але й у Верховній Раді, де Дмитро Павличко був народним депутатом впродовж 16 років.

За президентства Леоніда Кучми митець був послом у Словаччині та Польщі. Але продовжував писати, знаходив у собі мужність для "Покаянних псалмів", зізнання у мимовільних гріхах, для розрахунку з недобрим минулим.

За президентства Віктора Януковича Дмитро Павличко палко захищав закон про українську мову, закликав до акцій непокори проти влади Януковича-Азарова. А Петра Порошенка підтримував на виборах у 2019-му навіть віршами.

У 2004-му, в одному із сонетів збірки "Покаянні псалми" Дмитро Павличко написав рядки, що стали, вочевидь, його особистою молитвою за Україну і не втратили для нього актуальності і через багато років після їх створення.

Благослови, мій Боже, Україну,

З'єднай водно всі київські церкви,

Завмерлу нашу мову оживи,

Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,

Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,

Але не дай, щоб служники Москви

Знов обернули край мій на руїну!

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!