Фото: Володимир Зеленський у Telegram
«Добрий вечір тобі, Пане господарю, радуйся!»
Добрий вечір вам, пане викладач! Більше двадцяти років ви приходили в студентську аудиторію та доносили до студентів Знання. Понад двадцять років ви займалися науковою роботою. З 2022 року ваше місто в окупації, у вашому універі інші викладачі, які навчають за зовсім іншими правилами та програмами, російськими… Ви не змогли так викладати, пішли з рідного університету. Ви пишете нам: «Я все одно читаю. Я читаю наукові роботи українських колег і багато закордонних досліджень. Вважаю, що маю бути обізнаним та бути в курсі всіх подій, що відбувається у моїй галузі науки. Я не можу відставати. Колись, коли моє місто звільнять і я повернусь на кафедру, маю бути в контексті, я маю давати якісні знання своїм студентам»
«Накривайте столи та все килимами, радуйся!»
Накривайте столи, шановна пані, яка з 2014 року живе на окупованій території в маленькому шахтарському містечку. Жінка, яка, попри страх та небезпеку, донатить на ЗСУ,дізнається про новини на рідній країні, дивлячись українське телебачення та слухавши наше радіо.
«Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся!»
Подружня пара з села біля моря. Дружина знає тисячі рецептів страв, а чоловік вміє вирощувати виноград та робити вино. Ви написали на гарячу лінію “ Донбас СОС” та попросили проконсультувати про виїзд з окупації. Бо вже нема вам сил там бути. Дружина сказала: «Взяла гріх на душу. Переоформила наш дім за законами росії, а то б його “націоналізували”. Сусіди кажуть – продавайте його, ви ж все одно їдете. А я не можу його продати! Повернуться з закордону невістка та онук, повернеться зі служби в українській армії син. Де ми будемо збиратися? Якщо ми не доживемо до того дня, то хай їм буде де накрити столи».
Та прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся !»
«Це буде моє перше Різдво не вдома» , - каже 17 річна студентка, яка цього літа виїхала з окупованої Донеччини та вступила в український університет за тисячу кілометрів від дому. «Я весь час думаю про своїх батьків та дідуся, які залишилися там. Я сумую за ними, пишу їм щодня. Уявляю, як би я показувала їм місто ,де зараз навчаюся. Я гуляю вуличками і ніби розповідаю про нього рідним. Йдуть свята, я не з ними. Вперше. Це рве мені серце»
Хай святкує з нами вся наша родина
Вся наша родина, Славна Україна!
Радуйся!»
