Як Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова представляли «Тіні ...

Після перегляду реставрованого фільму «Тіні забутих предків» на фестивалі Миколайчук OPEN відбулось інтерв'ю з Ларисою Кадочниковою.

Отримуйте новини в Telegram

Розповідь української акторки театру і кіно, лауреатки Державної премії України ім. Тараса Григоровича Шевченка (1991), Народної артистки України (1992), членкині Національної Спілки кінематографістів України та музи цьогорічного кінофестивалю Лариси Кадочникової - далі у прямій мові.

«Коли мені зателефонували та запросили на фестиваль, я з радістю прийняла запрошення, адже свого часу я знімалась тут у двох картинах.

Ми часто приїжджали зі зйомок у Чернівці, місто казкове, трохи й занедбане, проте на стільки гарне, який чудовий університет, для мене це приголомшливі враження, я один раз  бачила університет до цього моменту, а коли мене знову привели й показали - це просто фантастично, це мистецтво. В Європі я не бачила таких університетів, це щастя жити в цьому місті і мати такий університет. 

«Тіні забутих предків» - картина, яка принесла Україні понад 100 міжнародних нагород. Я об'їздила увесь світ з цією роботою. Коли називають просто моє ім'я, всі реагують спокійно, але коли називають ім'я Параджанова і героїню Марічку, то люди запитують, чи можна до мене доторкнутись. Зараз ми маємо культ Параджанова, ЮНЕСКО визначило цей рік роком Параджанова. 

2023 року я їздила на фестиваль у Венецію, я об'їздила весь світ і була на багатьох фестивалях, але мріяла потрапити саме на Венеціанський. Ми привезли на фестиваль «Тіні». Кіно старіє з блискавичною швидкістю, а ця картина не постаріла. Її показували тричі. Серед глядачів - одні іноземці. Після переглядів зал підіймався і починались бурхливі оплески. Вони були у захваті. 

Коли я вперше приїхала на Буковину для зйомок, мене вразили люди. Одягнені у національний одяг вони всі зі мною вітались, а я не розуміла чому. Ця душевність вражала, як вони вітаються, як вони кланяються, вони обожнювали Параджанова. Село, вранці відбувались зйомки, люди знімались у загальних сценах, а ввечері Параджанов влаштовував свій театр, розповідав історії, всі його слухали. Перед зйомками рано-вранці ми бігли в ліс, збирали гриби, потім віддавали їх господарям, в яких зупинялись, і йшли на зйомки. Це було таке щастя для нас. Тут вражаючі люди, які живуть в єдності з природою.

Він був дуже щедрим. Його називали філософом, Параджанов та Іллєнко його обожнювали. Вони дуже дружили. 

Коли завершились зйомки і ми транслювали роботу в маленькому залі, ми дуже хвилювались, яким вийшов фільм. Іван Драч тоді нам сказав, що ми зробили геніальну картину. Всі видихнули. 

Роботу потрібно було якнайшвидше відправити за кордон на фестиваль, щоб в нас її не відклали на якусь полицю «довго полежати».

Це була Аргентина. Мав летіти Параджанов, але на нього донесли, документи не оформили і не вийшло. Полетіли ми з Іваном Миколайчуком представляти картину. Костюм з сорочкою Іван взяв на прокат на студії, друзі подарували йому два светри, я також взяла мало одягу. Нам дали 10 доларів з собою.

Зал на показі стрічки був переповнений, там були зірки Голлівуду, Європи. Перегляд завершився. Нам скандували: Браво! З того моменту ми стали зірками. Це було неймовірно. 

Усі запитували, де режисер Параджанов, а ми не могли пояснити, чому він не прилетів.

На той час Іванові було 19 років, він привертав до себе увагу, статний, красивий. Але на диво ніхто з американських, європейських режисерів не запросив його грати. Думаю, що можливо пропозиції і були, але керівництво нам і не розповіло. Це був тріумф. Стрічка отримала тоді дві нагороди. Люди підходили до нас і говорили нам, що ми привезли чудо, з подивом цікавились, де ж ця Україна, де ця Буковина.

Діаспора українська просто ходила за нами, ми бачили, що вони сумують за батьківщиною. Коли українська діаспора хотіла поспілкуватись з нами, КГБіст, який приїхав з нами, сказав, що всі питання через нього і не дозволив».