Чим вам запам’яталася оригінальна Dead Space?

Будьмо відвертими: Dead Space Remake, яку вже називають “тріумфальним поверненням легендарної серії“, — це передусім гра для нової аудиторії. Бо ж мало того, що оригінал продався за всі ці роки накладом лише в над 1 млн примірників (ви теж здивовані, правда?), так ще й уся трилогія Dead Space пропустила ціле консольне покоління. Тож людей, безпосередньо знайомих із Dead Space 2008 року насправді набагато менше, ніж вам може здатися. Утім, у кожного є своя історія про те, як Dead Space їх привабила, чим запам’яталася і як запала їм у душу.

Тож настав час цими історіями ділитися.

Dead Space для мене особлива бодай тим, що це перша гра, яка змусила мене зробити апґрейд компа. Гра ж тоді взагалі не запускалася без DirectX9 і шейдерів третьої версії, а в мене тоді була Radeon 9600 на 128МБ відеопам’яті. Щоправда, на додачу до відеокарти довелося ще й ОЗП з блоком живлення міняти, тож змога пограти в Dead Space мені в майже три місяці затримки, дві півдвищених стипендії та весь мій студентський підробіток за той час. Утім, воно було того однозначно варте.

Певен, хлопці далі розповідатимуть і про атмосферу гри, і про незвичний інтерфейс, органічно вплетений в ігровий світ, і про фірмову боївку з плазмовим різаком, бо їх просто неможливо не згадати в контексті Dead Space. Проте поруч із ними в моїй пам’яті досі є кілька моментів, які закарбувалися там найсильніше. Перший: коли ми заходимо в нову локацію і бачимо/чуємо, як якась людина б’ється головою об стіну, і чутно, що в цих ударах заховано чвакання крові й плоті. Ти стоїш такий зачарований, слухаєш оце буц… буц… буц… буц… а потім у чоловіка відпадає голова.

Другий: це перше зіткнення з розумінням, що поруч із нападом некроморфів чимало мешканців “Ішімури” покінчили з життям самостійно. А ще оті ганчірки на головах створювали особливо некомфортне відчуття. Краще вже було би бачити понівечені/спотворені обличчя юнітологів, ніж не бачити їх узагалі. Ну і десь тоді в цей момент, у кімнатах з мертвими культистами до тебе таки доходить, що їхні написи можна розшифрувати, тому решту часу ти принагідно збираєш “ключі” до різних літер і виписуєш усе в блокнотик біля монітора … аж поки не розумієш, що там досить мало унікальних фраз і вони починають повторюватися.

І третій — це ось цей-от трейлер, який фактично продав мені гру, а заодно й непогано так порушив сон на кілька днів цією абсолютно неймовірною (і моторошною) версією відомої дитячої пісеньки.

Мені завжди подобалася космічна тематика в розважальних медіа, особливо серія фільмів про Чужих. І свого часу Dead Space змогла подарувати мені враження, які я міг би порівняти хіба з переглядом перших двох фільмів про пригоди лицехапчиків. Ну і це досі єдина серія горорів, у яку мені комфортно грати.

Сама ж гра запам’яталася передусім своєю атмосферою. Клаустрофобні локації, майстерно зроблені з урахуванням технічних можливостей того часу. Гра з тінями й туманом, нагнітання атмосфери. А звук… Я знімаю капелюха перед аудіодизайнерами — вони змогли підібрати звуки, якіі навіть при світлі дня змушували мене здригатись. Та й нереально круте виконання інтерфейсу, яке, як на мене, досі ніхто поза межами серії не зміг виконати на такому ж рівні (Каліка Протокол не рахується).

Відповідаючи на запитання одним словом, перша Dead Space запам’яталася мені цілісністю. Який аспект не розглядай — він виконаний на високому рівні. Саме це створює незабутню атмосферу психологічного горору. Незважаючи на те, що при створенні Dead Space розробники надихалися Resident Evil, я асоціюю гру зі Silent Hill 2. Саме остання уособлює для мене ідеальний приклад реалізації проєкту, який не просто лякає скрімерами, а давить на тебе обмеженим простором, звуками, музикою, психологічним станом персонажа й подробицями світу, які зшивають це все докупи кривавими нитками. Dead Space напхана якісними прийомами, які викликають огиду й дискомфорт на тому ж рівні.

Свої обмеження гра використовує лише як переваги… Коридори для лінивих ґейм-дизайнерів? У Dead Space від них у мене стискалися сідниці кожного разу, коли я чув відлуння дивних звуків. Це лотерея… Ніколи не знаєш чи попереду щось на тебе чекає, але завжди напружуєшся так, ніби забув про день народження дівчини. Не вмієш моніторити інвентар? Тоді дірявою голова стає буквально тоді, коли в певний момент доводиться “цілувати” загострені кінцівки некроморфів. Раджу пройти перший Dead Space наодинці, якщо ви цього ще не зробили. Але якщо все ж не зробили, тоді не засуджую, бо сам зміг повноцінно повернутися до неї лише десь після четвертої спроби.

Хоча моє знайомство з оригінальною Dead Space відбулося усього 6 років тому, памʼятаю я про неї мало. Найкраще закарбувалися у памʼяті інтерфейсні рішення, адже вони стали своєрідною візитівкою серії. Й досі мені не доводилося натрапляти на проєкти, де творцям вдавалося настільки добре інтегрувати інтерфейс гравця у предмети оточення. Чого тільки варта тутешня система навігації, що буквально малює подальший маршрут на землі.

Двопозиційний різак Айзека й необхідність відстрілювати противникам кінцівки свого часу продали для мене цю гру. Мені дуже подобається можливість хірургічно шматувати противників та елементи оточення, тож я лиш під кінець почав експериментувати з іншими доступними видами зброї. А відчуття прогресу, яке передавали через «крутішання» вигляду головного героя у наслідок апґрейдів, мотивувало мене активніше лазити закутками локацій у пошуках додаткових ресурсів.

Свого часу, Dead Space відкрив для мене жанр survival horror й відтоді він залишається одним з улюблених для мене. Вертатися до першоджерел, ще й у тому оригінальному форматі, не хочеться – надто відчутний страх розчарування. Але приємно часом повертатися до згадок про напруження від першої зустрічі з некроморфом, хаотичного пошуку бодай якихось лікувалок чи обурення що на уже зачищених ділянках локації тебе чигають нові противники. Це як перші стосунки: спогади теплі, але як задуматися – кошмар за який соромно й куди уже не вернешся.