«В один момент все, що було, перестає мати значення ...

Це мав бути короткий монолог, але, на щастя, наша розмова тривала більше години. Ви, певно, вже впізнали – на фото Андрій Романій, провідний актор театру ім. Франка, а зараз сержант 27-ої Печерської бригади Національної гвардії України.

– Андрію, запитання таке ж, як і до всіх ваших колег по сьогоднішньому номеру «України-Центр»: як змінили вас ці 1000 днів війни?

– Дивіться, Юхиме, коли я думаю про це, то мимоволі просто прокручую, як все починалося. Перші дні – це були… найстрашніші дні. Було відчуття дежавю: все як у 2014 році. Але дежавю навіть не пов’язане з розривами ракет, прильотами, навіть з наступом росіян. Це було відчуття того, що в нас не буде завтра. Розумієте?

– Так.

– Є дві речі, які повинні бути у людини. Якщо їх немає, то людина не живе. Вона може просто якось існувати, але не жити. Перше – це право на помилку. А друге – право на завтра. Право планувати те, що буде в неї завтра. Жити тим, що буде завтра. На цьому базується рух життя. А у нас це завтра наче забрали. Таке відчуття було 24-го лютого. Ми все це переживали у 2014 році на Донеччині. Але тоді в нас була велика земля, яка нас підтримувала.

Цього ж разу почалася повномасштабна війна, до якої безумовно все йшло… Хоча ми гнали від себе ці думки. Але в відвертих розмовах між собою ми казали, що нема вирішення цієї проблеми, окрім воєнного. Ну немає його просто! Росія ніколи не погодиться на мирне вирішення питання. І від нас це не залежить.

Так сталося, що в нас була і є група людей, яка здає кров в «Охматдит» або військовий шпиталь, тому що війна йшла з 14-го. У нас рідкісні групи крові, і ми раз на три місяці, раз на пів року її здавали. Ми одразу зрозуміли, що буде потрібна кров. Я зателефонував начальнику військового шпиталю, він сказав: поки не потрібно, але будьте наготові. Через три дні чи через два. І я пам’ятаю, як нам сказали: потрібна ваша група крові, але транспорт не ходить. Тобто метро не працює, усі мости перекриті, але якоюсь машиною ми добралися до головного шпиталю. Здали кров, були дуже щасливі, а назад йшли пішки кілометрів 10-15. Дуже хотілося пити. Пам’ятаю, що я йшов через Південний міст пішки, і хотілося стрибнути з мосту й напитися. Ми дійшли до магазину, але він працював до 18-ї години. А вже було 18:05, щось таке. Ми зайшли в магазин, і охоронець, який там був, сказав: ви розумієте, усі термінали не працюють, не можна… А я кажу: «У мене є гроші». Він каже: «Ми не можемо пробити чек. Заходьте так, просто беріть, що потрібно. А ми завтра якось там…» Я кажу: «Ось гроші. Я приблизно розумію, на яку суму я взяв…»

А потім були дзвінки, дуже багато дзвінків. Казали: «Андрюха! Ти ж це переживав. Скажи, куди бігти?» Я казав одну й ту саму фразу: «Бігти до військкомату!» Я ще не знав про тероборону, але розумів: треба брати зброю в руки та щось робити.

– Вибачте, як на мене, це трохи дивно звучить, бо ви вже на той час заслужений артист, один із провідних акторів театру номер один України. І ви спочатку йдете здати кров, потім до військкомату, а не в театр…

– Розумієте, в один момент усе, що було, перестає мати значення. Це було як якийсь такий рубіж, якась межа, за нею вже не було регалій і не було навіть життєвого досвіду. Були важливі лише моральні принципи, стрижень внутрішній, а всі папірці, медальки, звання – усе це втрачало сенс. І я на це навіть не зважав, і тільки вже коли пішов у тероборону й почав служити, дійсно там хтось з побратимів казав: «От ми десь бачились…» А я розумію, що ми не бачились. Мені казали: «Так я тебе бачив в телевізорі». Але ніхто ніколи не задавав питання: «Чого ти поперся?» От розумієте? Не було такого!

Хочу сказати, що за ці перші дні я зустрів багато, просто дуже багато класних людей. Я зустрів політологів, бізнесменів, простих людей, які клали цеглу, обробляли землю, тобто це дуже-дуже різні люди. У нас не було звань – сержант або полковник. Була твоя посада, зазвичай стрілець, або старший стрілець, або командир відділення, але на це теж не зважали. Всі їли з одного котла. Наступив такий момент, коли розумієш, що маєш робити те, що ти можеш робити найкраще.

У теробороні я заступав на чергування, служив, виїжджав. Ми супроводжували гуманітарні конвої. Один із перших був до Бучі. Ми займалися багато чим, тобто і волонтерські завдання, і виїзд на передову, охорона об‘єктів, підкріплення СБУ для боротьби з диверсантами.

А паралельно ми займались… У нас така була група, яку називали РПГ – Романій-Паламаренко-Гнатюк. Ми їздили на фронт, давали концерти, а ще почали випускати фронтові коломийки. Випускали їх раз на два дні, мені потім казали, що вашими коломийками можна вивчати історію вторгнення. Тобто ми дивилися новини й писали про це коломийки. Вони були дуже матерні, солдатські, такий, знаєте, анекдот з матюками, але героїчний. Наприклад, коли в Конотоп росіяни зайшли, а наші жінки пішли їх проклинати, у нас народилася така коломийка:

В Конотопі відьми наші москалів стрічали.

Баби добре постарались і наколдували.

Отакий жіночий гумор навпіл із сатирою,

У кац..ів х..й встає лиш на командирів.

Коротше, писали такі коломийки, і співали, і записували, і потім через Телеграм-канали, через знайомих розповсюджували по фронту. Тобто робили те, що ми могли робити.

– А що було з вашими близькими?

– Добре пам’ятаю, коли телефонував своєму старшому сину й кажу: «Де ви з онукою? Поліночку треба захистити, ти зрозумій, це перше, що потрібно. Ти її там десь заховай, ти її…» Він каже: «Та все нормально, пап, ми поїхали на Він­ниччину, у Бершадь, зняли домик там, живемо. А ти де?» «А я поїхав в Карпати. Все нормально зі мною, все в порядку». А він каже: «Щось мені не віриться, що ти поїхав в Карпати…» «Та я вже старий. Поїхав туди, яка війна».

А потім був конвой в Бучу. Ми заходили буквально перші з гуманітарною місією, коли там ще були сапери. З водою, з якимись продуктами, і я бачу – знайома спина. І я кричу: «Стас!» Він розвертається, і я бачу свою дитину, з автоматом. Я йому кажу: «Послухай, ти ж мені казав, що ти у Він­ниці…» А він мені: «Ти теж казав, що ти в Карпатах…» Така в нас була зустріч. Але це теж надбання цих тисячі днів, розумієте…

Ну і, звісно, якщо вже говорити про надбання, – це люди, побратими, з якими я зараз служу. От хочеться бути гідними їх, своїх побратимів. І тих, на жаль, яких не стало…

– Їх багато?

– Яких не стало? Розумієте, один – вже багато… Коли ти знав його мрії, коли ти пив з ним каву, ми ходили на чергування, один одного міняли. І потім я приходжу, а мені кажуть, що він зниклий безвісти. І ми всі розуміємо, що таке зниклий безвісти… Це просто не можуть забрати тіло. А потім тобі пишуть його рідні, і знаєте, цей крик: «Зробіть хоч щось!..» А що ти можеш зробити?.. А ти нічого не можеш зробити. Бо ця територія зараз під окупацією. Тіло забрати неможливо. І отаких, на жаль, багато.

Ще з 15-го року я працював з 37-м окремим батальйоном, вони з самого початку на передовій, і ми поїхали до них, до легендарного комбата Чибіса, я привіз йому снайперські приціли, вітаміни, щось ще привезли. І перед нами впала ракета С-300. Вона просто впала, не розірвалася. І ми сіли на ній і сфотографувалися на пам‘ять. От якась така дурна фотка…

А потім, коли ми вже прощалися, хоча на війні завжди кажуть: «Не прощаємось»… Коли ми не прощалися, ми пили чай, але завжди з тостами й чокались. Ми пили цей чай, і я кажу: «Друзі, я вас дуже прошу. У мене є мрія. Після Перемоги я хочу всіх своїх друзів посадити за один стіл, накрити його у дворі чи… я не знаю, де він буде, але я вас дуже прошу, щоб він не був пустий, щоб замість людей не стояли просто стопочки з хлібом. Я вас дуже прошу. Я розумію, що говорю це на фронті, на передовій, що говорю якісь дурниці. Але я так того хочу. Друзі, я вас дуже прошу. Без втрат». І Чибіс мені каже: «Друже, я не можу тобі цього обіцяти». І ми поїхали на базу, вірніше під‘їжджаємо до бази, мені телефонує його заступник, а це такий ранок-ранок, ну, може, 4-та година. Він каже: «Я хотів би побажати доброго ранку, але це не добрий ранок, Чибіса більше нема…» Я тоді думаю: «Господи, хто тебе тягнув за язик?.. Нащо так сказав?..» Але розумію, що це просто таке емоційне сприйняття, чисто акторське, мистецьке. І такого багато.

– А до чого змінилося ставлення? До людей, до посад, до якихось традицій чи до пафосних слів?

– Розумієте, в мене якось все різко змінилося ще в 14-му році. Я часто кажу: якщо б всі українці сприйняли початок війни 14-го року як своє рідне, так, як сприйняли це в 22-му році, то не було б 24 лютого 22-го року. Його просто не було б! Ми закінчили б усе це ще в 14-му році. Якщо б всі так згуртувалися, як згуртувалися 24-го лютого.

А за цю тисячу днів у мене змінилося ставлення до нашого президента. Я близько знаю Володимира Олександровича, але я раніше був не те що противником того, щоб він був президентом, – я вважав, потрібно, щоб був досвідчений політик, який вміє це робити. І тут я бачу, як він це робить, я просто знаю деякі речі, коли-небудь вам розповім. І я не боюся цього казати: думаю, що, якби не він, ми програли б доволі швидко. Нас би знищили. Нам, щоб вижити, треба тільки битись.

– Є тема, яку я не можу оминути, – це Еріх Марія Ремарк. Наше з вами знайомство почалося після вистави, яку поставив Юрій Одинокий. Скажіть, будь ласка, чи часто згадуєте «Три товариші», які асоціації?

– Ви знаєте, є талановиті люди, а є генії, які навіть не усвідомлюють, що вони геніальні. Так от Юра Одинокий – той геній, який поставив «Три товариші». Ви пам’ятаєте, коли починається феєрверк і Роббі падає на землю? Тоді, в 16-му році, коли Юрій поставив цю виставу, тоді люди не розуміли цього режисерського ходу. Зате тепер, коли ми її показуємо, усі шкірою відчувають, про що йде мова.

Я вам хочу сказати, що довго, цілих півтора роки не йшла вистава «Три товариші», тому що всі три товариші пішли служити, вони просто не могли її грати. І ми ні разу не зустрілися на фронті, лише телефонували один одному. І от ми зустрілися на репетиції, напередодні вистави. І вистава вже інша. Коли кожен з акторів говорить про війну, йому настільки це все близьке, і вся війна перед очима, уся передова. Розумієте, тобто зараз люди це відчувають. Ремарк і Одинокий – один писав, інший ставив не про нове, а про вічне. Класика на то й класика, що вона вічна, і просто правильно треба подавати, сучасною мовою, і не підміняти поняття. Так що не шукайте нового, а шукайте вічне, і про це вічне робіть вистави, займайтеся мистецтвом.

– Навіть під час війни?

– Безумовно! Хоча мені здається, що в мистецтві зараз не вистачає комедії про війну, як би дивно не звучали зараз мої слова.

– На кшталт Швейка?

– Розумієте, Швейк – це дуже пацифістичне, нам не можна таке робити. Зараз зарано казати про пацифізм, дуже зарано. Але про те, які відбуваються іноді на фронті колізії, про це треба казати, тому що люди, вибачте, втомилися від цієї чорноти. Хоча ми, військові, над цим не те що сміємося, а так, іронізуємо. Ви втомилися, а як же ми?.. І мені здається, що цей позитив людям треба давати, і саме тому ми колись зайнялися цими коломийками. Саме тому в нас у програмах, які возили на фронт, не було нічого чорного. Уся програма – позитив, сміх, тому що чорного на війні вистачає. Це не означає, що ми забуваємо про наших загиблих героїв, про наших друзів, ні в якому разі. І, до речі, цей слоган: «Сміємось, отже і не здаємось» – це дуже мудрий слоган, тому що сміх і позитив дають надію на світле завтра. Хоча я можу бути й неправий. – Ви праві на 100 відсотків. Я вам дуже дякую.